Вт 1 Авг 2023 - 23:22 автор 
Вихор-вияв нечистої сили.
Вихор — в українських народних віруваннях вияв нечистої сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю, з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри "котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу
Боронитися від вихру можна тільки ножем: як вихор підбіжить, треба станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито.
За іншими оповіданнями, що їх позбирав Чубинський (Труди, І, 35), вихор — крилатий змій. Коли чорт має стати вихрем, перших сім літ він повзає, як звичайна гадина, других сім літ стає величезним полозом, а на треті сім літ стає вже крилатим змієм і живе в скелях. Коли йому крила вже зовсім відростуть, починає він літати. Для своїх прогулянок вибирає звичайно час перед бурею, роблячи своїми крилами страшенний вітер, що ламає дерева та розкидає будинки. У гуцулів подібну уявну істоту звуть жорства, крилатим смоком. Його образ іноді знаходиться на мідних держаках гуцульських палиць (Хв. Вовк, Студії., ст. 169).
На Київщині про походження вихру оповідали в зв'язку з ширшими дуалістичними (див. Богомильство) оповіданнями про творення світу, що в них Сатанаїл то допомагає Богові, то намагається Його обдурити. Згідно з багатьма варіантами цих дуалістичних легенд, землю треба було діставати з дна моря. Отже, коли Сатанаїл пірнув у воду по землю і там забарився, вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився через лід, але сильно від того втомився і знесилився. Ангел, який ждав його над ледом, вихопив у нього землю й поніс до Бога. Сатанаїл, відпочивши трохи, погнався за ним. Отож Бог бачить, що Сатанаїл вже доганяє янгола та й каже: — Махни мечем, на праву сторону! Янгол махнув і відсік праве крило Сатанаїлові. Цей як закрутився та й став як вихор. Ото й тепер, як почне Сатанаїл літати, то й здіймається вихор. (Чубинський, І, ст. 35).
Оповідали також, що як чортова дочка виходила одного разу заміж за простого чоловіка, то тоді на весіллі чорт як закрутився з радощів, так і став — вихром. Тому й називають іноді вихор — Чортовим Весіллям (Проф. Сумцов у Кіевс Стар, 1890 р., І, 68 -73).
Акад. А. Веселовський в своїх "Разисканіях" (XVI, ч. 309) зблизив українське оповідання про весілля чортової дочки, що породило вихор, із німецькими оповіданнями про доньку Ірода, яка любила св. Івана Хрестителя і відмовлялася від усякого іншого шлюбу. Розлючений Ірод наказав усікти голову святого, і, коли зажурена дівчина хотіла поцілувати її на підносі, голова відкинулася від цілунку, і від її руху знявся такий вітер, що кинув Іродіяду в повітря. Там вона й носиться досі, викликаючи вихри. У Саксонії з'ясовували вихри, як "танці Іродіяди".
В. Петров умістив в "Етн. Збірнику" ВУАН у Києві (1927 р. кн. III) статтю "Вірування в вихор і чорна хвороба", в якій автор зробив медичну аналізу хвороби, що буває ніби від "підвою" вихру: людина галюцинує, втрачає рівновагу, божеволіє. Описи епілепсії, які ми знаходимо по медичних книжках, на думку В. Петрова, цілком відповідають фольклорним фактам. Автор навів низку українських переказів про вихор, як він підхопив людину, порівнює їх із аналогічними грецькими оповіданнями і приходить до такого висновку: "Почуття овіяння і унесення з одного боку і демонічні зорові галюцинації з другого, як явища одного комплексного ряду, як мітологічні сублімації тотожних переживань, спричинилися до того, що постало уявлення: демон-вихор".
Ця стаття викликала критику К. Копержинського: "Гадаємо, що висновки вченого базуються на дуже хитких підвалинах. Ми не проти того, що б дані медицини використовувати, але ж автор статті не довів, що на нижчих щаблях суспільного життя хвороба, яку описують лікарі, відчувалася в психіці так само, як її відчуває людина наших часів. Наші демонізовані сни й галюцинації відбивають до певної міри загальний уклад нашої психіки. Але ж чи могли вони бути такі самі за інших епох і за зовсім інших умов життя? Чи були вони так само демонізовані? Не кажемо вже про те, оскільки точно епілептик може пригадувати свої візії..." (Перв. громадянство" кн. І, 181—82).
Вихор — в українських народних віруваннях вияв нечистої сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю, з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри "котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу
Боронитися від вихру можна тільки ножем: як вихор підбіжить, треба станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито.
За іншими оповіданнями, що їх позбирав Чубинський (Труди, І, 35), вихор — крилатий змій. Коли чорт має стати вихрем, перших сім літ він повзає, як звичайна гадина, других сім літ стає величезним полозом, а на треті сім літ стає вже крилатим змієм і живе в скелях. Коли йому крила вже зовсім відростуть, починає він літати. Для своїх прогулянок вибирає звичайно час перед бурею, роблячи своїми крилами страшенний вітер, що ламає дерева та розкидає будинки. У гуцулів подібну уявну істоту звуть жорства, крилатим смоком. Його образ іноді знаходиться на мідних держаках гуцульських палиць (Хв. Вовк, Студії., ст. 169).
На Київщині про походження вихру оповідали в зв'язку з ширшими дуалістичними (див. Богомильство) оповіданнями про творення світу, що в них Сатанаїл то допомагає Богові, то намагається Його обдурити. Згідно з багатьма варіантами цих дуалістичних легенд, землю треба було діставати з дна моря. Отже, коли Сатанаїл пірнув у воду по землю і там забарився, вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився через лід, але сильно від того втомився і знесилився. Ангел, який ждав його над ледом, вихопив у нього землю й поніс до Бога. Сатанаїл, відпочивши трохи, погнався за ним. Отож Бог бачить, що Сатанаїл вже доганяє янгола та й каже: — Махни мечем, на праву сторону! Янгол махнув і відсік праве крило Сатанаїлові. Цей як закрутився та й став як вихор. Ото й тепер, як почне Сатанаїл літати, то й здіймається вихор. (Чубинський, І, ст. 35).
Оповідали також, що як чортова дочка виходила одного разу заміж за простого чоловіка, то тоді на весіллі чорт як закрутився з радощів, так і став — вихром. Тому й називають іноді вихор — Чортовим Весіллям (Проф. Сумцов у Кіевс Стар, 1890 р., І, 68 -73).
Акад. А. Веселовський в своїх "Разисканіях" (XVI, ч. 309) зблизив українське оповідання про весілля чортової дочки, що породило вихор, із німецькими оповіданнями про доньку Ірода, яка любила св. Івана Хрестителя і відмовлялася від усякого іншого шлюбу. Розлючений Ірод наказав усікти голову святого, і, коли зажурена дівчина хотіла поцілувати її на підносі, голова відкинулася від цілунку, і від її руху знявся такий вітер, що кинув Іродіяду в повітря. Там вона й носиться досі, викликаючи вихри. У Саксонії з'ясовували вихри, як "танці Іродіяди".
В. Петров умістив в "Етн. Збірнику" ВУАН у Києві (1927 р. кн. III) статтю "Вірування в вихор і чорна хвороба", в якій автор зробив медичну аналізу хвороби, що буває ніби від "підвою" вихру: людина галюцинує, втрачає рівновагу, божеволіє. Описи епілепсії, які ми знаходимо по медичних книжках, на думку В. Петрова, цілком відповідають фольклорним фактам. Автор навів низку українських переказів про вихор, як він підхопив людину, порівнює їх із аналогічними грецькими оповіданнями і приходить до такого висновку: "Почуття овіяння і унесення з одного боку і демонічні зорові галюцинації з другого, як явища одного комплексного ряду, як мітологічні сублімації тотожних переживань, спричинилися до того, що постало уявлення: демон-вихор".
Ця стаття викликала критику К. Копержинського: "Гадаємо, що висновки вченого базуються на дуже хитких підвалинах. Ми не проти того, що б дані медицини використовувати, але ж автор статті не довів, що на нижчих щаблях суспільного життя хвороба, яку описують лікарі, відчувалася в психіці так само, як її відчуває людина наших часів. Наші демонізовані сни й галюцинації відбивають до певної міри загальний уклад нашої психіки. Але ж чи могли вони бути такі самі за інших епох і за зовсім інших умов життя? Чи були вони так само демонізовані? Не кажемо вже про те, оскільки точно епілептик може пригадувати свої візії..." (Перв. громадянство" кн. І, 181—82).