Вт 1 Авг 2023 - 23:22 автор 
Мерці.
Стосунки померлих з реальним світом. Обмеження цих стосунків певним часом та певним колом осіб. Страх перед мерцями, обереги від них. Шкода, якої вони завдають. Харчування мерців, їхнє ставлення до родини та майна.
На світанку виникнення людських спільностей людина, не розуміючи значення смерті і не відрізняючи її від тимчасових позасвідомих станів (млості, сну, правця), намагалася розбудити мертве тіло уколами, побоями, докорами, наполегливими закликами, звідки пізніше розвивалося похоронне голосіння 1, а також пропонувала трупові їжу або й насильно годувала його, звідки веде початок загальнолюдський звичай залишати їжу та напої у домовинах мерців, влаштовувати бенкети і жертвоприношення за їх участю .
Окрім їжі, людина оточує своїх небіжчиків ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними одяг, зброю, тварин, жінок і рабів 3. Таким чином, за народними віруваннями, мерці, продовжуючи існувати в матеріальному, більш-менш зміненому вигляді, перебувають у постійному і тісному контакті з близькими і взагалі з реальним світом. Лише згодом відвідини мерців починають обмежуватися певною порою року та певними категоріями осіб.
За малоруськими народними повір’ями, мерці збираються в церкві в чистий понеділок (мрецький Великдень ), як це видно, між іншим, з народної оповіді, що записана мною в с. Литвяки Лубенського повіту від Наталії Кедевої. «Чоловік їв вареники з вечора на масляне пущання і задержав сира в роті до дванадцяти часів. Вийшов з хати — світиться в церкві. «Піду подивлюсь, що таке?» Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: «Уділи нам того, що в тебе є». Він острахнувсь, каже: «Тут я вам не дам. Пойдем на кладовище, я вас там розділю». Повів їх на кладовище, каже: «Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих». Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах пішли».
Ще мерці з’являються на найсвітліше свято. «На одіянні (діяннях), як дочитаються до Христа, задзвонять на утреню, обходять удосвіта із процесією. Ідуть тричі і церкву замкнуть замком. Тоді мертвяки в церкві, а як батюшка чита на рундуці o3 або дзвіниці молитву, тоді вони виходять із церкви, оддаляються» (від козачки с. Литвяки Марії Кривоносової).
Взагалі, за народними віруваннями, усі мерці воскресають на світле свято, бувають у церкві і, невидимі, залишаються у хатах родичів до проводного понеділка, який через те й зветься проводним . У Лубенському повіті їм залишають паску 5. Мерці перебувають у рідних також напередодні Різдва 6 і на поминках 7. До мерців, які відвідують цей світ незалежно від святкових чи поминальних днів, належать: упирі, тобто чаклуни, яких зреклася церква, єретики, боговідступники, вовкулаки 8, самогубці . Так, дівчина, яка поміняла віру, вставала по ночах з могили і гірко плакала . Не мають спокою в могилі і прокляті батьками діти: проклята ними дівчина зупиняла вночі перехожих а запорожці мусили всю зиму годувати померлого поповича, якого ще до народження прокляла мати . «Родителі, що прокляли дітей, ходять до свиней із дітьми і лижуть корито. Ходять і ті, которих не поминають». В народній оповіді , що записана мною на Лубенщині, померла дівчина після смерті рік служила наймичкою, щоб заробити поминальний обід; оповідь ця нагадує повідомлення відомого гуманіста Меланхтона про дівчину, яка після смерті два роки перебувала серед людей, ходила в гості, мало їла . Певна частина казок про блукаючих мерців — паралель до гоголівського «Вія» — зображує сутичку померлої відьми з хлопцем, що читає над нею в церкві. Казки ці зустрічаються як у всіх значних збірниках: Афанасьєва , Манжури , Іванова , Грінченка , так і в окремих статтях, наприклад, у моїй «До питання про джерела «Вія» . Аналіз цих популярних казок міститься в статті професора М. Ф. Сумцова «Паралелі до повісті Гоголя «Вій» .
Мабуть, небажаність відвідин саме цією категорією мерців і викликала обереги від них. Для того, щоб довідатись, чи не відвідує мрець певне житло, перуанці притрушують долівку борошном , а плем’я го , жителі Філліпінських островів і малоросіяни — попелом . Іще житло, куди ходять мерці, обсипають і обкурюють зерном із снопів, що стояли на покуті перед Різдвом . На вікно кладуть шматочок заліза . Південноамериканські індійці розставляють довкола житла сіті, щоб упіймати душу покійника , а на Харківщині, щоб запобігти появі мерців, хату обв’язують валом, що його спряла дванадцятирічна дівчинка . Негри не пускають у селище злі душі, перегороджуючи шлях колючими гілками , а в Малоросії, боячись духів, закидають гілками могили самогубців . Антори привалюють душу каменем, черемиси прибивають її цвяхами або кілком . На Чернігівщині під час холери одного покійника поклали долілиць, щоб він не вернувся, другому хотіли зв’язати руки . Найпевншшй засіб — прибити мерця осиковим кілком — застосовувався, між іншим, і в Англії. На Волині кришку труни роблять з осики .
В багатьох оповідях Лубенського повіту способи приборкання іще не похованих мерців досить реальні: їх прив'язують до лави канатами або мотузками, а труну обковують сталевими обручами. Ось найкоротша оповідь, яка являє собою наче основу інших, подібних до цієї: «Стоїть хатка, і світиться в ній. Два чоловіка їхало, вони спізнились, заїхали, коли нікого нема, тільки один мертвяк на лаві. На столі водка і хліб лежить. Сіли вони, повечеряли. Один каже: «Я боюсь !» А другий: «А я ні! Я знаю, що робить». Узяв ремінні віжки, прив’язав його, мертвого, до лави. Опівночі мертвяк як узяв трощити, лаву потрощив, упав з лавою додолу, так не розв’язавсь» (від Агрипини Кириченкової, с. Литвяки). Наведені заходи безпеки вживаються проти усілякої шкоди, що її завдають мерці, головним чином, висмоктування крові із сплячих (за загальнолюдськими віруваннями). Полінезійці
, наприклад, вірять, що душі померлих (tii) пожирають вночі серце і нутрощі людей; ментири також вірять, що мерці виходять з могил і ссуть кров з людей
. Таке саме вірування існує і в Малоросії мертві відьми п’ють кров з дітей
. «Котора жінка не перехрестить дітей, вікон, дверей, колиски, то мертвяк ходить по хатах, із мізинця кров ссе. Од того дитина нежива». (Н. Кедєва)
Крім висмоктування крові, упирі, за народними оповідями та переказами, учиняють інші насильства над людьми. Бетсрот, як розповідає Ейбридська сага, виходив з могили, бив череди з пастухами і виганяв мешканців із кантону, за що труп його був спалений . Мерці нападають на села цілими зграями, як у Полоцьку 1092 року , та змагаються .
У багатьох народних оповідях, що записані на Лубенщині, мерці намагаються знищити своїх охоронців. Так, жінка врятувалась від смерті лише завдяки тому, що розважала мерця розповідями про те, як готувати коноплі на сорочку. За іншим варіантом, так само рятується жінка від своєї померлої сестри. Кума, яка сиділа над своєю покійницею кумою, теж ледве врятувалася . Племінник три ночі поспіль мусив змагатися з померлим дядьком. Хлопець, в якого могила не була запечатана, ганявся вночі за дівчатами, і ті, падаючи, ламали собі руки й ноги. У 1700 році дух селянина на острові Миконі, вийшовши з могили, вчиняв у будинках розгардіяш і гасив вогні ; а за народною оповіддю з Лубенщини, мертва жінка розкидала меблі, начиння і посуд. Іще, за народними віруваннями, упир може насилати чуму на села 40 та викликати засуху. У 1898 році в селі Варварівка Костянтиноградського повіту група селян, яка складалася з одного чоловіка та кількох жінок віком від двадцяти двох до сорока семи років, під час посухи вночі поливала могилу селянина, який повісився, витягнувши з неї хреста, щоб вода швидше досягла самогубця і викликала дощ 41.
Народне вірування про матеріальне потойбічне існування померлих, з якого і бере свій початок звичай залишати їжу та напої в домовині, породило і перекази про пошуки мерцями вночі їжі. Щоб пригостити мерців, треба мати багатий стіл, оскільки апетит у них надзвичайний. Наприклад, в одній із оповідей Лубенщини мрець випиває два цебра горілки та з'їдає вісім цебер харчів. Такий апетит мають і мерці в казках Афанасьєва і Манжури .
Стосунки померлих з реальним світом. Обмеження цих стосунків певним часом та певним колом осіб. Страх перед мерцями, обереги від них. Шкода, якої вони завдають. Харчування мерців, їхнє ставлення до родини та майна.
На світанку виникнення людських спільностей людина, не розуміючи значення смерті і не відрізняючи її від тимчасових позасвідомих станів (млості, сну, правця), намагалася розбудити мертве тіло уколами, побоями, докорами, наполегливими закликами, звідки пізніше розвивалося похоронне голосіння 1, а також пропонувала трупові їжу або й насильно годувала його, звідки веде початок загальнолюдський звичай залишати їжу та напої у домовинах мерців, влаштовувати бенкети і жертвоприношення за їх участю .
Окрім їжі, людина оточує своїх небіжчиків ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними одяг, зброю, тварин, жінок і рабів 3. Таким чином, за народними віруваннями, мерці, продовжуючи існувати в матеріальному, більш-менш зміненому вигляді, перебувають у постійному і тісному контакті з близькими і взагалі з реальним світом. Лише згодом відвідини мерців починають обмежуватися певною порою року та певними категоріями осіб.
За малоруськими народними повір’ями, мерці збираються в церкві в чистий понеділок (мрецький Великдень ), як це видно, між іншим, з народної оповіді, що записана мною в с. Литвяки Лубенського повіту від Наталії Кедевої. «Чоловік їв вареники з вечора на масляне пущання і задержав сира в роті до дванадцяти часів. Вийшов з хати — світиться в церкві. «Піду подивлюсь, що таке?» Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: «Уділи нам того, що в тебе є». Він острахнувсь, каже: «Тут я вам не дам. Пойдем на кладовище, я вас там розділю». Повів їх на кладовище, каже: «Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих». Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах пішли».
Ще мерці з’являються на найсвітліше свято. «На одіянні (діяннях), як дочитаються до Христа, задзвонять на утреню, обходять удосвіта із процесією. Ідуть тричі і церкву замкнуть замком. Тоді мертвяки в церкві, а як батюшка чита на рундуці o3 або дзвіниці молитву, тоді вони виходять із церкви, оддаляються» (від козачки с. Литвяки Марії Кривоносової).
Взагалі, за народними віруваннями, усі мерці воскресають на світле свято, бувають у церкві і, невидимі, залишаються у хатах родичів до проводного понеділка, який через те й зветься проводним . У Лубенському повіті їм залишають паску 5. Мерці перебувають у рідних також напередодні Різдва 6 і на поминках 7. До мерців, які відвідують цей світ незалежно від святкових чи поминальних днів, належать: упирі, тобто чаклуни, яких зреклася церква, єретики, боговідступники, вовкулаки 8, самогубці . Так, дівчина, яка поміняла віру, вставала по ночах з могили і гірко плакала . Не мають спокою в могилі і прокляті батьками діти: проклята ними дівчина зупиняла вночі перехожих а запорожці мусили всю зиму годувати померлого поповича, якого ще до народження прокляла мати . «Родителі, що прокляли дітей, ходять до свиней із дітьми і лижуть корито. Ходять і ті, которих не поминають». В народній оповіді , що записана мною на Лубенщині, померла дівчина після смерті рік служила наймичкою, щоб заробити поминальний обід; оповідь ця нагадує повідомлення відомого гуманіста Меланхтона про дівчину, яка після смерті два роки перебувала серед людей, ходила в гості, мало їла . Певна частина казок про блукаючих мерців — паралель до гоголівського «Вія» — зображує сутичку померлої відьми з хлопцем, що читає над нею в церкві. Казки ці зустрічаються як у всіх значних збірниках: Афанасьєва , Манжури , Іванова , Грінченка , так і в окремих статтях, наприклад, у моїй «До питання про джерела «Вія» . Аналіз цих популярних казок міститься в статті професора М. Ф. Сумцова «Паралелі до повісті Гоголя «Вій» .
Мабуть, небажаність відвідин саме цією категорією мерців і викликала обереги від них. Для того, щоб довідатись, чи не відвідує мрець певне житло, перуанці притрушують долівку борошном , а плем’я го , жителі Філліпінських островів і малоросіяни — попелом . Іще житло, куди ходять мерці, обсипають і обкурюють зерном із снопів, що стояли на покуті перед Різдвом . На вікно кладуть шматочок заліза . Південноамериканські індійці розставляють довкола житла сіті, щоб упіймати душу покійника , а на Харківщині, щоб запобігти появі мерців, хату обв’язують валом, що його спряла дванадцятирічна дівчинка . Негри не пускають у селище злі душі, перегороджуючи шлях колючими гілками , а в Малоросії, боячись духів, закидають гілками могили самогубців . Антори привалюють душу каменем, черемиси прибивають її цвяхами або кілком . На Чернігівщині під час холери одного покійника поклали долілиць, щоб він не вернувся, другому хотіли зв’язати руки . Найпевншшй засіб — прибити мерця осиковим кілком — застосовувався, між іншим, і в Англії. На Волині кришку труни роблять з осики .
В багатьох оповідях Лубенського повіту способи приборкання іще не похованих мерців досить реальні: їх прив'язують до лави канатами або мотузками, а труну обковують сталевими обручами. Ось найкоротша оповідь, яка являє собою наче основу інших, подібних до цієї: «Стоїть хатка, і світиться в ній. Два чоловіка їхало, вони спізнились, заїхали, коли нікого нема, тільки один мертвяк на лаві. На столі водка і хліб лежить. Сіли вони, повечеряли. Один каже: «Я боюсь !» А другий: «А я ні! Я знаю, що робить». Узяв ремінні віжки, прив’язав його, мертвого, до лави. Опівночі мертвяк як узяв трощити, лаву потрощив, упав з лавою додолу, так не розв’язавсь» (від Агрипини Кириченкової, с. Литвяки). Наведені заходи безпеки вживаються проти усілякої шкоди, що її завдають мерці, головним чином, висмоктування крові із сплячих (за загальнолюдськими віруваннями). Полінезійці
, наприклад, вірять, що душі померлих (tii) пожирають вночі серце і нутрощі людей; ментири також вірять, що мерці виходять з могил і ссуть кров з людей
. Таке саме вірування існує і в Малоросії мертві відьми п’ють кров з дітей
. «Котора жінка не перехрестить дітей, вікон, дверей, колиски, то мертвяк ходить по хатах, із мізинця кров ссе. Од того дитина нежива». (Н. Кедєва)
Крім висмоктування крові, упирі, за народними оповідями та переказами, учиняють інші насильства над людьми. Бетсрот, як розповідає Ейбридська сага, виходив з могили, бив череди з пастухами і виганяв мешканців із кантону, за що труп його був спалений . Мерці нападають на села цілими зграями, як у Полоцьку 1092 року , та змагаються .
У багатьох народних оповідях, що записані на Лубенщині, мерці намагаються знищити своїх охоронців. Так, жінка врятувалась від смерті лише завдяки тому, що розважала мерця розповідями про те, як готувати коноплі на сорочку. За іншим варіантом, так само рятується жінка від своєї померлої сестри. Кума, яка сиділа над своєю покійницею кумою, теж ледве врятувалася . Племінник три ночі поспіль мусив змагатися з померлим дядьком. Хлопець, в якого могила не була запечатана, ганявся вночі за дівчатами, і ті, падаючи, ламали собі руки й ноги. У 1700 році дух селянина на острові Миконі, вийшовши з могили, вчиняв у будинках розгардіяш і гасив вогні ; а за народною оповіддю з Лубенщини, мертва жінка розкидала меблі, начиння і посуд. Іще, за народними віруваннями, упир може насилати чуму на села 40 та викликати засуху. У 1898 році в селі Варварівка Костянтиноградського повіту група селян, яка складалася з одного чоловіка та кількох жінок віком від двадцяти двох до сорока семи років, під час посухи вночі поливала могилу селянина, який повісився, витягнувши з неї хреста, щоб вода швидше досягла самогубця і викликала дощ 41.
Народне вірування про матеріальне потойбічне існування померлих, з якого і бере свій початок звичай залишати їжу та напої в домовині, породило і перекази про пошуки мерцями вночі їжі. Щоб пригостити мерців, треба мати багатий стіл, оскільки апетит у них надзвичайний. Наприклад, в одній із оповідей Лубенщини мрець випиває два цебра горілки та з'їдає вісім цебер харчів. Такий апетит мають і мерці в казках Афанасьєва і Манжури .